Знаменна нотація

    Знамена нотація (або крюкова нотація) була створена на основі візантійської безлінійної невменна нотація. Знаки цієї нотації називали «знаменами» або «крюками». Знаки цієї нотації звичайно складалися з великого чорний крюку або риски та кількох маленьких чорних крапок, ком і ліній поблизу крюка або перетину з гачка. Деякі ознаки можуть означати лише один звук, інші — від 2 до 4 звуків, а деякі цілу мелодію до 10 нот, зі складною ритмічною структурою. Пізніші знамена називали також кондакарними знаками.

       Як і невменна нотація, знаменна нотація переважно відображала напрямок руху мелодії, а не абсолютні звуковисотності. Знаки вказували також на характер і темп виконання мелодії. Кожен знак мав своє власне ім'я, а також розглядався як духовний символ. Наприклад, є конкретний знак, званий «голубка», що позначав два висхідних тони і символізував Святого Духа.

      Поступово знаменна нотація ускладнювалася. Через її неоднозначність читання невідомих мелодій було доступно лише найдосвідченішим співакам. З метою її спрощення у 16-му столітті була розроблена нова система, так званих  (від назви мінералу, що містить пігмент червоного кольору) знаків, що вводила маленькі червоні літери перед кожним знам'ям.

Знаменна нотація припинила свій розвиток після реформи Нікона у XVII столітті, коли руська музика почала зазнавати впливу західної-європейської.

Не́вми — знаки музичної нотації, що використовувалися у Середньовічній Європі для запису церковної музики. Невменна нотація передувала появі сучасної нотації.

Слово «невма» походить від пізньолатинського neuma, яке у свою чергу походить від дав.-гр. πνεῠμα («пневмо» — дихання). Початково невми спиралися на мовлення і складалися з різних знаків пунктуації (рисок, крапок тощо) та їх комбінацій, що проставляли над текстом псалмів. Однак, за допомогою невм співак не міг прочитати нову мелодію, а міг лише нагадати вже відомий мотив.

У Європі існувало кілька різновидів невменної нотації — санкт-галенська, аквітанська, лотарінзька, беневентанська, мозарабська, англосаксонська. Подібні системи нотації існували і в древніх азійських культурах — Єгипту, Індії, Палестини, Сирії, Персії, Вірменії. На Русі подібною системою нотації була знаменна нотація.

Існувало кілька типів невм, що розрізнялися кількістю знаків в одному кресленні та способом виконання: прості, складові, ліквесцентні (для полегшення виконання артикуляційно складних слів) та орнаментальні.

У X століття в європейській нотації з'явилися буквенні знаки, що уточнювали мелодичні, темпові і ритмічні позначення. Висоту звуків стали позначати спочатку дрібними буквами, потім за допомогою лінійок, на які розміщали невми. Таким чином виникла так звана «квадратна нотація», з якої потім розвинувся сучасний нотопис. Подібна еволюція невменної нотації тривала і у Візантії, де дослідники виділяють ранньовізантійську (10-12 ст.), середньовізантійську (12-15 ст.) та пізньовіантійську (15-19 ст.) нотації.